Нариси з історії
07.04
23:00
Написати листаВерсія для друку

Петриківський декоративний розпис. Нарис з історії.


У широкому спектрі дивовижного багатоголосся виробів народних промислів України ось вже два століття виспівують свою неповторну мелодію відомі на весь світ майстри Петриківки – дивного села, що розкинулось у широких степах Придніпров`я, із давніх-давен уславилось своїм яскравим святковим декоративним розписом. Природа, яку з такою любов'ю і знанням зображували народні художники, була для них не лише невичерпним джерелом натхнення, а й щедрою коморою матеріалів для творчої роботи.

Свої райдужні фарби петриківці добували із знайомих із дитинства трав, листя, ягід та квітів, виварюючи їх особливим чином. Улюблений червоний колір одержували з вишневого соку, зелений – із пирію та листя пасльону, синій – з квітів проліска. Різні відтінки жовтого давали пелюстки соняха, лушпиння цибулі й кора яблуневих паростків. Фарби розводили на яєчному жовтку й молоці, а закріплювали вишневим клеєм чи буряковим цукром. Значно пізніше з'явилися фабричні барвники, і лише у повоєнний час стали використовувати гуаш та акварель. Інструменти для розпису мали також природне походження: палички – з паростків дерев, стебел болотних трав, особливо оситнягу й рогози; саморобні пензлики – з котячої шерсті та пальці самого майстра. Ось небагатий набір художніх знарядь, котрими творили народні умільці велике різноманіття композицій квіткового орнаменту, яке дивує нас і понині.

Земля петриківська зростила не одне покоління справжніх майстрів народної творчості. Перші їх імена, що дійшли до нас, відносяться до початку ХХ століття. Серед них можна виокремити таких майстринь: Т. Пата (1884-1976), Н. Білокінь (1894-1981), Я. Пилипенко (1893-1979). Розглядаючи їх твори, дивуєшся витонченому мистецтву й легкості, з якою вигадували й народжували дивної краси суцвіття ці прості селянки, котрі не мали не лише художньої, а й загальної освіти. Їх називали “петриківськими чарівницями”. Три чудові майстрині, три яскраві творчі індивідуальності і три напрямки у розвитку традицій декоративного розпису. Серед них особливе місце займає Тетяна Якимівна Пата – явище унікальне. Вона – істинний художник, котрий зумів створити свою неповторну в`язь петриківського орнаменту, віртуозний творець декоративної композиції, мистецтво якого вражає тонким художнім смаком і живописною майстерністю. Вона була не лише справжнім художником, який зумів створити в`язь петриківського орнаменту, а й талановитим вчителем. Кілька поколінь зобов`язані їй можливістю відкрити двері у невідомий, але прекрасний світ мистецтва. Серед послідовників Т. Я. Пати такі відомі майстри, як Федір Панко, Василь Соколенко, Надія Шулик, Марія Шишацька.

У 1958 році Федір Панко зумів об`єднати окремих майстрів у цех підлакового розпису при промисловій артілі вишивальниць „Вільна селянка”, який поступово реорганізується у фабрику художніх виробів “Дружба”. На початку 1970-х років Василь Соколенко, у свою чергу, став на чолі цеху, де був провідним художником, а Федір Савович організовує експериментальну творчу майстерню, яка стала справжнім дітищем художника. Ці значні майстри, що очолили два головні центри промислу та були викладачами у художній школі, зіграли неоціниму роль у тому, щоб не розірвався “зв`язок часів”, щоб у майбутньому люди могли захоплюватися рукотворною красою петриківської квітки.

Періодом зміни поколінь можна вважати 1980-ті роки, коли спостерігається активний прилив обдарованої молоді. Важко, здавалося б, виділити з багатьох відомих петриківських майстрів 80-х творчих лідерів. І все-таки вони є. Це – Володимир Глущенко, Андрій та Марія Пікуші, Ганна Самарська.

У 1990-ті роки прийшла повна творча розкутість. Помолодшав, буйно розцвів прадавній промисел. Серед них нестримною фантазією кольорових і композиційних рішень виділяються роботи Наталки Рибак, Валентини Панко, Валентини Карпець, Ірини Назаренко, Тетяни Гарькавої.

Петриківський декоративний розпис є одним із унікальних проявів української художньої культури, створеної протягом століть працею і талантом наших предків і сучасників, яке втілює в собі духовне багатство і творчу щедрість українського народу.



Нарис з історії селища міського типу Петриківка.

Територія Петриківки за часів Київської Русі входила до земель кочовиків, кордон з якими проходив по річці Оріль. Після масових нападів степовиків простори краю дістають назву “дикого поля” – практично незаселеної території. З історією запорозького козацтва пов'язане господарче освоєння земель сучасної Петриківки. Отримавши у козацькому коші права на зайняття землі, селяни засновували зимівники. За років існування Нової Січі (1734-1775 рр.), в краї створюється Протовчанська паланка, назва якої походить від річки Протовчи. Населення зимівників займалося рибальством, мисливством, чумакуванням, вівчарством та ремеслами. Розвитку землеробства сприяли великі зусилля кошового отамана Петра Івановича Калнишевського, котрий вимагав щоб у межах Вольностей запорозьких обов'язково орали землю і сіяли жито. Існуючий зимівник став основною для створення села.

Перша офіційна письмова згадка про село Петриківка датується 20 лютим 1772 р., коли “Запорозького січового війська отаман Калнишевський” з військовою старшиною і товариством звернувся до митрополита Київського Гаврила з проханням на благословення спорудження церкви при річці Чаплинці, у селі, котре буде назване Петрівка (Петриківка). 23 квітня 1773 р. в слободі Петрівці закладено основу Святогеоргіївської церкви, яка споруджувалася на кошти кошового отамана Калнишевського. 22 березня 1775 р. церкву було освячено.

У 1775 р., згідно указу Катерини П про ліквідацію Запорізької Січі, Петриківка стає казенною державною слободою і за територіальним поділом входить до Азовської губернії, а після її ліквідації, у 1784 р. – до складу Катеринославського намісництва. З утворенням у 1802 р. Катеринославської губернії, село стає центром Петриківської волості Новомосковського повіту Катеринославської губернії.

Відсутність у селі кріпацтва сприяла швидкому зростанню населення. За історичними даними у 1793 р. у Петриківці мешкало 1757 осіб чоловічої статі, у 1842 р. – 8082, у 1898 р. – 14762, у 1910 р. – 10359, у 1918р. – 36 тис. чоловік.

В пореформений період 1860-1870-х рр., Петриківка стає своєрідним центром торгівлі: чотири рази на рік у містечку збираються великі тижневі ярмарки, окрім яких, щотижня проводилися базарі. Торгували сільськогосподарською продукцією і різноманітними товарами домашнього виготовлення: шкіряного ремесла, бондарського, ковальського, робітного, покрівельного, ткацького, мотузкового, столярного).

Петриківці увібрали в себе культуру козацьких часів і розвинули її далі, піднесли до вершин самобутності і оригінальності притаманний козацькій культурі стиль бароко. Барвистим, позбавленим геометричних обмеженостей орнаментом, корінні жителі прикрашають інтер'єр хати, особливу увагу приділяють камінам, предметам домашнього вжитку, меблі. Настінні розписи не рідше двох разів на рік (перед Великоднем і Різдвом) забілюють, і, на білому тлі розквітає новий візерунок. З розвитком капіталізму швидко поширюється використання паперу. Цим було обумовлене перенесення настінних розписів на паперові “мальовки”, які користувалися незмінним попитом у приїжджих. Паперовий декор оздоблюється витинанкою. Великої популярності набули розписані скрині.

Першим виявив справжній науковий інтерес до мистецтва Петриківки історик, фольклорист, дослідник історії Придніпров’я Дмитро Іванович Яворницький (1855-1940 рр.). Завдяки його подвижницькій праці, колекції розпису початку XX ст. зберігаються у Дніпропетровському національному історичному музеї ім. Д. І. Яворницького, фондах Інституту фольклору та етнографії ім. М.Т.Рильського НАНУ, музеї декоративно-прикладного мистецтва (м. Київ), музеї етнографії (м. Петербург).

З 1926 р. у селі діє артіль вишивальниць “Вільна селянка” і художня творчість стає основним видом діяльності багатьох жінок. Роботи вишивальниць прикрашали ВДНГ СРСР у 1939 р. Олександр Феодосійович Статива (1898-1966), вчитель Петриківської середньої школи, сприяв розвитку популярності петриківського розпису, забезпечив участь найталановитіших майстринь у Республіканській та Всесоюзній виставках народної творчості 1935-1936 рр., відкрив у селі школу декоративного малювання, котра випустила цілу плеяду талановитих художників.

З 1958 р. у селі працює цех підлакового розпису під керівництвом Федора Савовича Панка (1924-2007), а у 1961 р. на основі цеху створюється фабрика сувенірних виробів “Дружба”. У 1971 р. Ф.С. Панко, Заслужений майстер народної творчості, створює експериментальний цех петриківського розпису. 22 художника цього творчого об’єднання стали членами Національної Спілки художників України.

Вироби петриківських умільців знані не лише в Україні, а й у світі. Саме петриківська ваза представляє Україну у штаб-квартирі ООН. Самобутні майстри народної творчості продовжують славу попередників передаючи дітям у спадок незбагненне мистецтво поколінь.

Петриківка була й залишилася унікальним осередком самобутньої художньої культури України.

АКТУАЛЬНІ ПРОЕКТИ
АРХІВ НОВИН
Погода
Погода уКиєві
Погода уДніпрі
Погода уКривому Розі
Погода уЗапоріжжі
Погода вОдесі

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер: